Чому вчить розповідь співаки тургенєва. Співаки

В оповіданні «Співаки» йдеться про те, як завсідники сільського кабачка билися об заклад на осьмуху пива, хто краще заспіває: Яшка Турок чи рядчик із Жиздри. Яшка - худа, струнка, вразлива людина. Його суперник - франт і безтурботний базікання. Поруч із ним сидів Дикий Барін, що поглядав кругом, як бик з-під ярма. У кутку примостився мужик у розірваній свитці. Яшка, до душі справжній художник, дуже хвилювався, тремтів тією лихоманкою, яка, за словами автора, знайома всім, хто виступає публічно.

Перший почав Рядчик веселу, танцювальну пісню: чого тільки не виробляв, не виводив його голос, наче дзиґа яка; із залихватським завзяттям підхоплював він наспів. Подібно до нього самого, його спів, чепурний, безтурботний, розудалий, підмивав слухачів, і вони теж непомітно для себе стали йому підспівувати, заохочувати схвальними криками: «Лихо, забирай, шельме!». він під шалений вибух нестримного схвалення.

Обалдуй душив його: цілувальник немов помолодшав, а Яків, як божевільний, закричав: «Молодець, молодець!» Так подіяло спів рядчика воно швидко захопило слухачів, вдарило по нервах, привело їх у збудження; але цей вплив глибоко не йшов: він пройшов поверх душі і тому так поступився місцем іншому зовсім впливу, коли черга прийшла за Яшкою. Він закрився рукою, ніби бажаючи відокремитися від навколишнього, ніби бажаючи піти далеко-далеко від усієї прози життя в інший світ, який, очевидно, вже володів його артистичною уявою. "Яків відкрив обличчя: воно було бліде, як у мертвого", - говорить Тургенєв. І полилася тужлива пісня: «Не одна в полі доріжка пролягала», і одразу якась солодка жах влилася в душі всіх. Правда, що в самому голосі Якова полягала і молода пристрасть, і якась захоплююча сумна скорбота. Але один голос не здатний був так чарівно подіяти. У його співі виливалася російська правдива гаряча душа і не могла не вистачати за серце. Якою чарівною глибоко була його дія! Сам автор закипав на серці сльози. Біля вікна пролунали глухі, стримані ридання: то плакала дружина цілувальника. Чоловік у кутку, похитуючи головою, тихенько схлипував. І навіть залізним обличчям Дикого Барина повільно покотилася велика важка сльоза. Рядчик застиг. Раптом співак обірвав свою пісню. Ніхто не ворухнувся, боячись порушити святість хвилини, а може, все ще перебували в тих поетичних мріях, якими він обвіяв душі своїх слухачів. Всі стояли, мов заціпенілі. Один він, співак-чудодій, стояв, щасливий своєю перемогою, сяючий щастям.

Перед нами величезна артистична сила, захоплююча та захоплююча людські серця. Яків - співак-художник, співак Божої милістю, тобто артист, якого відвідує справжнє натхнення. У ці хвилини він піднімається на недосяжну висоту і панує над душами своїх слухачів. Яшка - співак, що володіє величезною творчою силою, тобто здатністю багато чого пережити, перетерпіти, перечувати і змусити все це перевипробувати своїх слухачів. Так от якого натхненного художника пісні відкрив Тургенєв у простому сільському кабачку. Автор оповідання «Співаки» не тільки відкрив у селі великого артиста, але відкрив також і чуйну вразливу публіку, яка здатна до глибоких художніх переживань, здатна так приховано слухати, здатна так цільно приймати та перейматися виконанням артиста.

Твір з оповідання Тургенєва «Співці»

Як співав рядчик і як співав Яшка

По розповіді І.С.Тургенєва «Співаки»

В оповіданні «Співаки» йде мовапро змагання між найкращими співаками в околотке: Якові Турці та ряднику.
Рядчик співав веселу, танцювальну пісню. Я думаю, що він невипадково обрав таку пісню: співак знав, перед якою публікою йому доведеться виступати. Це були люди обізнані, які знаються на музичній творчості. Він намагався показати всю свою майстерність. Використовував складні прийоми. То співав на дуже високих нотах, то різко падав униз. Рядчик досяг свого, і слухачі співали разом з ним.
Яшка ж навпаки, співав тужливу пісню. Я вважаю, що в цій пісні було щось пов'язане з ним, з його дитинством. То була проста російська пісня. Яшка співав її від душі, він не прагнув комусь щось довести. У нього був тремтячий голос, але водночас задушевний. Глядачі не могли думати ні про що, окрім його співу. Коли закінчив співати Яків, навіть сам рядчик підвівся, погодився з його перемогою і пішов.
Спів Якова Турка був душевним, а спів рядника – професійним. Але публіку більше зачепила пісня Яшки.

Від адміністрації сайту

Шановні учні, не списуйте. Почитайте уважно твори та коментарі до них. Твори публікуються без виправлення помилок. Врахуйте і те, що Інтернет є не тільки у вас, а й у ваших однокласників і навіть вчителів. Почитайте, подумайте та напишіть

«Співаки» входить у об'ємний цикл нарисів та оповідань, об'єднаних загальною назвою «Записки мисливця». Цикл створювався протягом багатьох років - з 1847 по 1851 рік (слід згадати і 1874, коли до основного списку творів були додані ще три оповідання) і не відразу автор визначився зі своїм задумом. Все починалося з оповідання «Хорь і Калінич», створеного під враженням від прогулянок Тургенєва околицями Спаського-Лутовиного Орловської губернії. Письменник із задоволенням вдавався до зайняття полюванням, і його поле зору раз у раз попадали пейзажі Спаського і місцеві жителі з їх різноманітними звичаями. Це і стало основою численних оповідань, що більше нагадують нариси з докладним описом типів селян та людей інших станів.

Оповідання «Співаки» було створено в середині циклу - в 1850 році, коли автор добре усвідомлював, навіщо він пише свій черговий сюжет за мотивами побаченого. Оповідання, що видавались у знаменитому журналі «Сучасник», стали справжнім проривом у російській літературі і змусили громадськість переглянути свої погляди на сучасного героя художнього твору. У Тургенєва це проста людина з усіма деталями його зовнішнього вигляду та внутрішнього світу, звичками, продиктованими часто складною долею та непростими умовами життя. Однак завдання автора не так максимально натуралістично зобразити простий народ, як опоетизувати його, але при цьому без зайвих сентиментів. Багато образів показано з гумором чи авторською іронією. Але кожного разу вони тонко та цікаво розроблені з психологічної точки зору.

Так, у «Співачах» народжується цікава галерея образів сільця «Колотівка» та його околиць: душі компанії та власника популярної питної цілувальника Миколи Івановича, всюдисущого балабола та лоботряса на прізвисько Обалдуй; загадкового, але викликає постійну повагу себе Дикого-Барина; рядчика з Жиздри, що має гарний високий голос; мужика «собі на думці» з підозрілим поглядом на прізвисько Моргач і, нарешті, переможця співацького змагання Яшки-Турка.

Герой, від імені якого ведеться оповідання, пан місцевого повіту (у ньому ми дізнаємося самого Тургенєва), як завжди, виступає в оповіданні в ролі спостерігача. Сюжет ґрунтується на нехитрих подіях, що розгорталися у «Притинній» Миколи Івановича, водночас у творі багато місця приділяється докладному опису різних типажів. Сюди з'їжджаються численні відвідувачі й у тому числі претенденти на перемогу у співочому конкурсі – рядчик із Жиздри та Яшка-Турок. Жереб випав співати спочатку рядчику. І він досить швидко вразив присутніх гарним фальцетом та складними музичними пасажами. Але продовжував хмуритися Дикий-Барін. Його реакція залишилася для пана, що спостерігав за ним, загадкою.

Тим часом, незважаючи на спроби Обалдувати і співчуваючих присвоїти рядчику перемогу без бою, було вирішено заслухати Яшку-Турка. Він помітно хвилювався і навіть, здавалося, хотів ухилитися від соло. Але все той же Дикий-Барін суворо наполіг на дотриманні правил змагання.

Яша почав співати невпевнено, голос його набирав сили поступово. Але ось зазвучала та сама російська народна пісня, яка здатна перевернути душу будь-якого слухача. А в самому голосі Яшки було щось і моторошне, і водночас чарівне. Не було в «Притинній» жодної людини, яку цей голос не торкнувся б до глибини душі. І Дикий-Барін не втримався: з його ока покотилася сльоза. Так було здобуто беззаперечну перемогу Яшки-Турка.

Заслуговує на окрему увагу фінал твору. Автор-оповідач залишає питну, боячись порушити те дивовижне враження, яке на нього справило побачене та почуте. І, мабуть, мав рацію. Тому що пізніше, зазирнувши у вікно того ж закладу, він побачив, що всі неабияк п'яні, галасливі й безглузді. Розповідь закінчується відкритим фіналом, над яким мимоволі хочеться замислитись. Це ліричний відступ про хлопчика, який шукав якогось Антропку, якого хотіла висікти пані. І довго оповідачу чувся цей голос: «Антропка-а-а! …» Можливо, тому що одного дня пан пізнав велич таланту простої людини і таку ж його гірку долю? …

«Співаки», короткий зміст оповідання Тургенєва
«Батьки та діти», короткий зміст за розділами роману Тургенєва
«Батьки та діти», аналіз роману Івана Сергійовича Тургенєва

І.В.Жукова

МБОУ ЗОШ №4, м. Іваново

Різноманітність типів людей мистецтва взображенні І.С.Тургенєва.

(Талант із народу в оповіданні «Співаки».)

Не можна говорити про велику кількість героїв, які представляють світ мистецтва у творах І. С. Тургенєва. Їх більше, ніж в інших письменників, але типи, зображені Іваном Сергійовичем, досить різноманітні. Вони він спробував реалізувати свої глибинні думки про призначення художника. Герої Тургенєва живуть або думками і думками письменника, або своїм власним життям, часто сперечаючись із творцем, який створив їх, як, наприклад, герой роману «Дим» Потугін, який висловив думку, абсолютно неприйнятну самим письменником, про те, що «народна творчість – безглуздість , нісенітниця». Заперечує цю тезу героя не сам Тургенєв, а його ж створення – дивовижний, що залишає незабутній слід у душі кожного читача розповідь із циклу «Записки мисливця» – «Співаки» (1850), де показаний складний і тонкий процес виконання російської протяжної пісні.

Початок цієї розповіді не викликає жодних позитивних емоцій у читача – все надто звичайно в цій дійсності «невеликого сільця Колотівки»- і не тільки звичайно, але тяжко у цьому світі селянського побуту. Що ж постає перед нашими очима? Ні, не танці, не народне гуляння і навіть не прекрасний російський пейзаж, а голий пагорб, зверху до низу розсічений страшнимяром» [Т.IV, с. 225]. Невеселий пейзаж, від якого стискається серце, змінюється ще більш невеселим описом «бідного села» з «напіврозметаними дахами будинків», що свідчать про важку зиму, з «випаленим запиленим вигоном», яким «безнадійно блукають худі, довгоногі курки» [Т. , с. 299].

Але з найпершої сторінки відзначаємо ми мотив певної двоїстості, який пройде через всю розповідь, коли, вдивляючись у цю безрадісну картину життя селян, ми прочитаємо: «…а тим часом усім навколишнім мешканцям добре відома дорога до Колотівки: вони їздять туди охоче і часто »[Т.IV, с. 225]. Причиною тому- чудо мистецтва, мить, що дається знедоленому мужичку як ковток чистого повітря, що його освіжає. І тут немає жодного перебільшення; сам оповідач зауважує: «Вже неодноразово доходили мені чутки про Яшку – Турку як про кращого співака в околотке...» [Т.IV. c. 230].

Серед усього цього звичайного, що навіть давить на мозок, не інакше, як щось незвичайне, сприймаємо ми і те, що відбувається в Притинному шинку, і самого Якова, з яким прагнуть зустрічі і Обалдуй, і Моргач, що оживився при звістці про очікувану подію і подвоює кроки після почутої розмови, що порушила його цікавість, і автор, який створює цю «незвичайність» за допомогою ситуації очікування. Спочатку ми побачимо село, почуємо розмову Обдурюючи з Маргачем, помітимо всі подробиці шинку, причому весь час з очікуванням чогось незвичайного, а вже тільки після цього підготовленого відчуття дива побачимо Якова Турка, в портретній характеристиці якого намічається той самий мотив двоїстості. З одного боку, це звичайна людина - «худий і стрункий... років двадцяти трьох, одягнений у довгостатевий нанковий каптан блакитного кольору»[Т.IV, с. 231]. Але, з іншого боку, у портреті Якова підкреслюється артистизм його натури, як людини, що душею належить до сфери мистецтва, що відводить людину у світ тонких людських почуттів. «Його запалі щоки, великі неспокійні сірі очі, Прямий ніс з тонкими, рухливими ніздрями, білий похилий лоб з закинутими назад світло-русявими кучерями, великі, але красиві, виразні губи - все обличчя викривало людини вразливого і пристрасного »[Т.IV, с. 231].

Ця двоїстість портрета, а потім побачимо і натури Якова, знижує його образ, щоб можна було акцентувати увагу на самому акті творчості, якому приділено на сторінках оповідання особливу увагу. Ще більше зниження відбувається після знайомства з мініатюрною передісторією героя: «Яків, прозваний Турком, тому що справді походив від полоненої турки...» [Т.IV, с. 236]. Тут не двоїстість, а момент підкреслення народного, нижчого походження Якова. За соціальним станом займає він те саме місце, що й оточуючі його люди, тому почувається серед них як риба у воді. Саме прізвисько було дано йому тому, що його мати була полонена турчанка, а ось душа Якова, що вилилася в його співі, вся до дна російська. У підтексті теми лежить і інша, нескінченно важлива тема: про силу російського народного початку, що пройшов через ряд століть і важких випробувань, але зберіг себе у всій своїй чистоті. Але те, що людина нижчого походження могла бути «до душі художником» – це було щось нове, що підкреслює основну думку не лише всього оповідання, а й усіх «Записок мисливця» – про багатий внутрішній світ людини з народу, про величезні його потенційні духовні можливості . Протягом усього акту творчості Яків порівнюється з іншим майстром – рядником, з яким він вступає у змагання. Цей прийом дозволяє акцентувати увагу на рисах, які мають бути притаманні людині мистецтва. Вже в портреті рядчику явно не вистачає того артистизму, вразливості та пристрасності, що було підкреслено оповідачем у Якові. Перед нами справді звичайна людина, яку не виділиш з натовпу людей, не помітиш, не зупинишся: «Це був невисокого зросту щільний чоловік років тридцяти, рябий і кучерявий, з тупим кирпатим носом, живими карими оченятами і рідкою борідкою» [Т.IV, с. 231]. Рябий, з тупим кирпатим носом, тоді як у Якова - прямий ніс з тонкими, рухливими ніздрями, що підкреслюють якесь внутрішнє шляхетність, гідність людини; у рядчика хоч і живі, але все-таки очі, та ще й рідка борідка. Але й сама поведінка героїв дуже різнить їх. Якова перед співом охопило велике хвилювання, він «нерівно дихав, руки його тремтіли, як у лихоманці, - та в нього і точно була лихоманка, та тривожна, раптова лихоманка, яка так знайома всім людям, які говорять або співають перед зборами» [Т. IV, с. 231]. Сам Тургенєв писав у листі до О. В. Анненкова 31 липня 1853: «Я починаю думати, що навряд чи знайду в собі досить вогню, щоб продовжувати мою роботу» [Т. ІІ, с. 173]. Ось цей вогонь, властивий тільки істинній людині мистецтва з великим талантом, і палив душу Якова перед початком співу, вогонь, що веде до натхнення, що освітлює душу виконавця, тоді як рядчик «бойко поглядав навколо, ... безтурботно бовтав і постукував ногами ...» [Т.IV с. 231-2З2], міг «холоднокровно і з самовпевненою усмішкою промовити: «Почнемо, мабуть».

Помітно, що в рядчика занадто багато розумності, розміреності в характері - все робиться у нього якось за правилами: гроші "в новому шкіряному гаманці", дістає він їх неквапливо, вибираючи новенький гріш. Яків же просто «закопався у себе в кишенях, дістав перший гріш, що потрапив» – не про це він зараз думає, не про це хвилюється його серце. Після співу рядчик знову ж таки все буде робити якось надто розумно: «…сів на лаву, дістав з шапки рушник і почав утирати обличчя» [Т.IV, с. 239].

Незважаючи на те, що як майстер він мав голос приємний, солодкий, але під час співу він «грав і виляв як юлою», «заливався, повертався до верхніх нот, переходи були іноді досить сміливі», потім «завихрився, і такі почав обробляти завитки , Так заклацав і забарабанив мовою ... »[Т.IV, с. 238].

Оцінюючи його спів, оповідач зупиняє свою увагу не так на змісті, як на формі виконання, постійно відзначаючи різні переходи, особливості, не кажучи нічого про враження, що справляє на душу слухачів. Що й казати - майстерне виконання, але не чіпає воно душу, тому що позбавлене внутрішнього вогню. Від такого співу люди можуть розігратися, але не розчулитись до сліз. Цієї якості, на думку Тургенєва, не повинно бути у справжньому виконавці. У листі до П. Віардо 1847 він писав про це з негативним відтінком: «Крізь представлений ними образ все-таки проглядає актор, що стежить за собою, і ця деякого роду пов'язаність відгукується на глядача »[Т.I, с. 444]. Зовсім іншого характеру виконання Якова перед нами постає навіть не щось незвичайне, а диво, те диво, якого ми чекали від нього як від художника, і те диво, якого мизавжди чекаємо від зустрічі зі справжнім мистецтвом. Перед самим виконанням обличчя Якова було «бліде, як у мертвого; очі ледь мерехтіли крізь опущені вії…» [Т.IV, с. 240].Перший же звук його голосу, хоч і був «слабий і нерівний», але подіяв на слухачів так, що «дружина Миколи Івановича так і випросталась».

«Я зізнаюся, рідко чув подібний голос: він був трохи розбитий і дзвенів, як надтріснутий; він спочатку відгукувався чимось болючим, але в ньому була і непідробна глибока пристрасть, і молодість, і сила, і насолода, і якась захоплююча безтурботна, сумна скорбота. Російська правдива, гаряча душа звучала і дихала в ньому і так і вистачала вас за серце, хапала прямо за його російські струни »[Т.IV, с. 241]. І в міру того як пісня зростала, Яковим опановувало захват: він вже зовсім забув і про суперника, і про кожного з тих, хто слухає, та й самі слухачі не пам'ятали вже про жодне змагання-оповідач у цей час згадував білу чайку під час відливу, Микола Іванович, Моргач, Дикий Барін, навіть Обалдуй ледве стримували ридання від чогось рідного і неозоро широкого, що віє від співу Якова.

Таке велике було враження, так глибоко захопило воно душу кожного, що й після виконання вони стояли як «оцепенілі». Ось у цьому й проявляється висока, величезна сила мистецтва, дана обраним, яка може своїми загальнолюдськими струнами об'єднувати людей. Так і спів Якова об'єднав на мить таких різних, закритих, непростих людей: і цілувальника Миколи Івановича, що живе розумом, людину обережну і егоїстичну, і Моргача, хитру як лисицю, «людину собі на думці», і пустозвона Обалдуя, але теж має свою душу, і Дикого Барина – лютого, а й шляхетного.

Неоднаково їх сприйняття пісні, оскільки Тургенєв не зрівнює мужиків між собою, цим визначаючи внутрішню глибину і сутність кожного. Мистецтво виступає тут ніби мірилом людської цінності. Якщо Обалдуй «дурно роззявив рота», то у Дикого Барина, як людину сильної душі, яка розуміється на співі, на яку не справили враження «завитки» рядчика, а «вираз губ залишалося презирливим», під час співу Якова «за залізною особою… з-під бров, що зовсім насунулися, повільно прокотилася важка сльоза» [Т.IV. с. 242], тому що і його душа серед прози та тяжкості життя рвалася до простору, жадала пристрасті, молодості, була співзвучна пісенній силі, правдивій та гарячій російській душі пісні. Ось вони - потенційні душевні сили російського народу, яким би вирватися на волю, розкидатися б, але безнадійність, що звучить у пісні, смуток змушують котитися сльозам по обличчю і не більше. І за цю хвилину просвітління вдячні слухачі – «добрим сміхом» засміявся Дикий Барін, «якого я ніяк не очікував зустріти на його обличчі», зауважує автор. Микола Іванович від себе додав осьмуху пива, а його дружина зовсім пішла. Народ, а саме прості мужики, виступають тут як тонкі поціновувачі справжнього мистецтва, на що здатні не всі, навіть із освічених верств суспільства.

Саме таланту не вистачає ряднику, який має лише майстерність виконання, та ще й душі треба було б побільше, такої б «російської, правдивої, гарячої душі», як у Якова, який здатний радіти перемозі іншого, тоді як у рядника «крізь звичайну самовпевненість та торжество успіху проступило мимовільне легке занепокоєння» перед початком співу суперника. У Якова ж після перемоги обличчя перетворилося; особливо його «очі і засяяли щастям» [Т,IV, з. 242]. Власне, саме ця краса душі, височина її і дозволяють йому з «натхненням віддаватися своєму щастю» під час співу і передати в пісні російську душу.

Справжнім співаком постає маємо Яків, але наприкінці оповідання знову з'являється мотив двоїстості, зазначений вже нами, який підкреслює психологічну роздвоєність героя, дозволяє пояснити її з погляду соціального зла всієї Росії. Так, Яків Турок - справжній художник, здатний об'єднувати людей, але лише на мить, що минає дуже швидко. Після цього моменту зльоту він сидітиме вже п'яним, спустошеним, що пішов від свого таланту, що опустився знову в ту ж безвихідну навколишню дійсність: «…з оголеними грудьми сидів на лавці і, наспівуючи осиплим голосом якусь танцювальну, вуличну пісню, ліниво перебирав і щипав струни гітари» [Т.IV, с. 243]. Тільки після цього нам до кінця стане зрозумілим і зауваження оповідача: «Я не хотів залишитися – я боявся зіпсувати враження», і те, чому наприкінці оповідання серед безлічі нових осіб немає Дикого Барина – людини, здатної цінувати справжнє мистецтво. Так, був момент зльоту, але ніщо не змінилося навколо, все залишилося, як і раніше, прозаїчно, тьмяно, повсякденно, «було щось безнадійне, придушене в цьому глибокому мовчанні знесиленої природи» [Т.IV, с. 243]. Тургенєв у властивій йому манері не говорить прямо про шкоду кріпацтва, але він малює такі картини, створює таке враження, яке породжує певну спрямованість думок і почуттів у душах читачів. Проте основна думка письменника зосереджена на проблемі людини мистецтва, її моральної складової, на думці, що людина, яка не має триєдності таланту, майстерності та душі, не може бути істинною людиноюмистецтва, що відсутність навіть однієї з якостей веде за собою зміну інших.

Список використаної літератури

1. Тургенєв І. С. Повне зібрання творів та листів у 28 томах. М., 1960.

«Співці» Тургенєва входять у середину циклу оповідань «Записки мисливця» («циклом» цей твір називається тому підставі, що особистість оповідача, багато в чому тотожна самому автору, є у всіх оповіданнях, і ще тому, що письменник складав ці твори, сприймаючи їх як єдине ціле). У ньому втілені характерні для всього збірника особливості авторського стилю, головними з яких по праву вважаються описи пейзажів, постать оповідача, психологізм (спосіб розкриття характерів персонажів) і, звичайно ж, пильна увага до простої російської людини та її долі.

Ознайомившись з цим твором, читач, безсумнівно, зможе скласти враження, як про весь цикл оповідань, так і про прозі Тургенєва, великого метра російської літератури взагалі. Саме завдяки майстерності в написанні оповідань він прославився не тільки в Росії, а й по всій Європі ще за життя.

«Співаки» були написані Тургенєвим у розпал роботи над збіркою — 1850 року, коли автор уже чітко усвідомлював соціальну та естетичну значущість майбутнього циклу, в рамках якого й творив оповідання. Це означає, що кожен твір відображає тією чи іншою мірою специфіку «Записок мисливця» в цілому, і сприймати їх потрібно в сукупності, як це робив сам Тургенєв.

Створювалася дана розповідь за часів, коли більшість селян існували під гнітом кріпосного права (скасованого лише у 1861 році указом Олександра II, який, до речі, читав «Записки мисливця»), в згубному суспільному та природному середовищі (згадаємо яр, навколо якого розташовується сільце Котлотов із «Співаків»). Вже існували причини розкладання поміщицької системи землеволодіння, відлуння яких трапляються й у збірці.

Жанр та напрямок

«Співаки» Тургенєва – це розповідь. Він характерно все, що притаманно інших зразків жанру: мала кількість сюжетних ліній (у разі – одна), персонажів (у разі дев'ять), вирішуваних проблем (у разі – дві, крім різновидів).

Тургенєв у «Записках мисливця» прагнув правдоподібно, реалістично зобразити життя російського народу, насамперед – простих людей. Цей намір відповідає з того що робили представники натуральної школи.

Композиція

Твір починається з великої експозиції (частини, яка знайомить читача до розгортання сюжету з основними дійовими особамита навколишньою їх обстановкою). У ній розповідається про ландшафтну специфіку розташування села Колотівка (воно розташовується на пагорбі, розділеному яром, він ділить село навпіл), про серце села – питний заклад, власником якого є один із основних персонажів – Микола Іванович.
Потім автор переходить до зав'язки: оповідач приходить у село і дізнається, що у шинку відбудеться змагання між співаками рядчиком (це професія; наймач робітників) та Яшкою-Турком, і це збуджує його інтерес, тож він іде послухати.
Основну частину, яка полягає лише в приготуванні до змагання та виступу рядчика, оповідач розширює за рахунок характеристик персонажів, які передбачають виступ співаків у шинку.
Кульмінація – чудовий виступ Яшки та його перемога.
У розв'язці оповідач залишає шинок і видаляється із сільця Колотівка.

Композиція оповідання Тургенєва «Співаки» дзеркальна: на початку головний геройприходить палючим днем у село, на закінчення холодної ночі він село залишає (образи день - ніч, стан погоди спека - прохолода, самі події героя на початку і в кінці твору протилежні). Як і в багатьох оповіданнях із «Записок мисливця», письменник не концентрується на сюжеті; його розвиток займає малу частину обсягу твори. Більшість займають пейзажі та особистісні характеристики персонажів.

Головні герої та їх характеристика

Образи співаків у оповіданні Тургенєва грають ключову роль сюжетному плані.

Характеристика рядчика, дана самим оповідачем така:

Що ж до рядчика, доля якого, зізнаюся, мені залишилася невідомою, то він здався мені спритним і жвавим міським міщанином.

Також Тургенєв розкриває його характер через холоднокровну та самовпевнену поведінку перед змаганням.

Про іншого співака оповідач повідомляє таке:

Яків, прозваний Турком, бо справді походив від полоненої турчанки, був до душі - художник у всіх сенсах цього слова, а за званням - черпальник на паперовій фабриці у купця.

Він, на відміну рядника, знемагає від хвилювання перед змаганням і виявляє невпевненість.

Дані герої протиставлені за соціальним станом (рядчик багатий, Яшка – бідняк), за своєю поведінкою перед виступом, в одного є ім'я, а в іншого – ні. Але найважливіша різниця між ними полягає в їхньому співі. Рядчик співає так, що його цікаво слухати, проте чудовий спів Якова змушує розплакатися мужиків, бере за душу. Грань між виконавцями пролягає там, де знаходиться межа між розвагою та мистецтвом.

Однак у порівнянні з іншими персонажами (Обалдуємо, Моргачем, Миколою Івановичем, Диким-Баріном) оповідач повідомляє про цих двох дуже мало, не заглиблюючись у їхню біографію. Тургенєв в «Записках мисливця» хотів, перш за все, показати дворянам (тільки вони його і читали), що прості російські селяни теж мають складні, часом незвичайні характери, мають душу, що вони такі ж люди, як і читачі Тургенєва, що становлять єдину російську народ.

Теми та проблеми

Найбільш значуща тема оповідання – тема музики чи ширше – тема мистецтва, що розкривається сюжетною колізією. Відповідно до неї пов'язана наступна проблематика:

Вплив музики на людинуколи Яків співає, він зачіпає найтонші струни душ своїх слухачів, дає їм можливість відчути, відчути красу (цю проблему можна переформулювати: вплив мистецтва на людину, вплив краси на оточуючих);
Проблема генія— Яків бідний, має низьке соціальне становище, проте має чимось більш значущий – можливість співу впливати на емоції людей (роль таланту в житті суспільства).

Головна думка

Ідея оповідання Тургенєва «Співаки»: існує чітка грань, що відокремлює красу від повсякденного розваги. Виступ Якова не тільки перевершив виступ рядчика, він докорінно відрізнявся тим, що безпосередньо впливало на душі оточуючих, це було не просто приємне видовище, воно було по-справжньому гарно.

Сенс оповідання Тургенєва «Співаки»: краса – легке мерехтіння у темряві буденності, і людині після зіткнення з красою боляче повертатися у душну темряву життя. Саме це відчуває оповідача після виступу, тому йде з шинку до того моменту, як Яків з іншими мужиками починає святкувати і пиячити, тобто до того, як Яків із транслятора невимовного перетвориться назад на черпальника Яшку-Турка.

Засоби художньої виразності

Майстерність Тургенєва-оповідача полягає у зображенні витончених пейзажів, психологізмі (розкритті внутрішнього світу персонажів через мовлення, поведінку). Автор прагне розібратися в суті описуваного явища. Саме це прагнення до відображення найдрібніших подробиць життя і зробило його великим письменником.

Стиль Тургенєва в «Співачах» характерний великою кількістю епітетів і порівнянь.

Пейзаж, ландшафт села, поділеного навпіл яром, немов символізує ту рану, яку відчув оповідач при поверненні з глибин душі до повсякденного існування.