Глава 5 білого ікла короткий зміст. Джек Лондон "Білий ікол": огляд книги

Серед величезної кількості творів про ставлення людей до тварин особливою глибиною відрізняється роман «Білий ікол». Дуже короткий змістцього твору можна почати зі сцени нападу зграї вовків, що зголодніли, на двох подорожніх, що подорожують на собачій упряжці.

Початок історії

Вовки йдуть за людьми по п'ятах, вичікуючи слушного моменту для початку полювання. Хижаки починають вести одного собаку за іншим. Здивовані люди помічають, що їхні собаки йдуть за великою вовчицею, зважаючи на все, що розуміє собачі звички. Вони роблять висновок, що раніше ця вовчиця жила серед людей та собак. Після загибелі всіх собак жертвою зграї стає один із мандрівників, а другого рятують індіанці. Виявилося, що припущення мандрівників підтверджуються. Батьками вовчиці були вовк і собака, і вона справді довгий час жила серед собак та індіанців.

Зграя вовків, що напала на мандрівників, розпадається, і наша вовчиця разом із материм старим вовком починає шукати їжу самостійно. Через деякий час у них народжується потомство, всі вовченята, крім одного, гинуть. Це вовченя і є Біле Ікло. Короткий зміст історії про його незвичайне і нелегке життя чекає на вас далі.

Старий вовк гине в чіпких лапах рисі. Зі своєю матір'ю Кічі вовченя починає навчатися полюванню, головне правило якого - якщо не ти, то тебе. Однак, повний сил, маленький вовк радіє життю на волі.

Перша зустріч Білого Ікла з людьми

Доля подає йому зустріч із людьми. Побачивши цих незвичайних істот, вовченя виявляє покірність, слідуючи древньому поклику, закладеному в нього предками. Але як тільки людина простягає до нього руку, вовченя кусає його і отримує сильний ударпо голові. Від болю та жаху він починає скиглити, закликаючи на допомогу вовчицю. Мати поспішає допомогти своєму синові, але тут індіанець на ім'я Сірий Бобр дізнається в ній свого собаку Кічі і наказово гукає її. Здивоване вовченя бачить, як його горда мати-вовчиця повзе на череві до свого колишнього господаря. Тепер вони обидва належать старому індіанцю, який називає вовченя Білим Іклом.

Життя у стійбищі індіанців

Хазяїн Кічі продає вовчицю, і Білий Ікло залишається один. Йому важко пристосуватися до нових умов. Люди, часом жорстокі, часом справедливі, диктують нові закони життя. Один з них полягає в тому, що він повинен завжди підкорятися Господарю, і ніколи, за жодних обставин не намагатися більше кусати його.

До того ж йому доводиться невпинно битися з собаками, побратими не хочуть визнавати його одним із них, вважають чужинцем. Він розуміє, що у бійці завжди перемагає той, хто сильніший.

Білий Ікло росте сильним, спритним, жорстоким та хитрим. У його серці немає місця добрим почуттям та потреби у ласці, адже й сам він їх позбавлений. Зате він вміє найшвидше бігати і найжорсткіше за всіх битися, і справді виходить переможцем з численних сутичок.

Втеча та повернення Білого Ікла

Після повернення молодий вовк освоює ремесло їздового собаки. Через деякий час він очолює упряжку і править побратимами з рішучою непохитністю, чим ще більше злить їх.

Робота в їздовій упряжці робить Білого Ікла міцнішим, але перетворює його з вовка на собаку. Він сприймає світ таким, яким бачить, жорстоким і суворим і відтепер і назавжди він вічно служитиме своєму господареві - Людині.

З таким багажем знань закінчується дитинство вовченя на ім'я Білий Ікло. Короткий зміст переходить до опису його дорослого життя.

Білий Ікло та Красень Сміт

Якось господар Білого Ікла вирушає у форт і бере із собою вовка. Там мешкають золотодобувачі, які скуповують у індіанців хутро. Сильний собака-вовк привертає увагу Красеня Сміта, який намагається вмовити індіанця продати йому пса, але той навідріз відмовляється. Тоді Красень Сміт щедро пригощає індіанця алкоголем, і той погоджується обміняти Білого Ікла на кілька пляшок спиртного.

«Білий Ікло», короткий зміст глави про життя головного героя у Красавчика Сміта викличе у читача лише жалість та співчуття.

Новий господар виявився ще безжальнішим за колишнє. Він часто жорстоко б'є Білого Ікла, той двічі намагається бігти, але обидва рази Красень Сміт його знаходить. Собаці нічого не залишається, як упокоритися і підкоритися господареві, ненавидячи його всім серцем.

Красень Сміт любить розважатися на собачих боях і виставляє там Білого Ікла. Його безпрограшний тріумф закінчується програшем бульдогу. Цей бій мало не закінчився смертю Білого Ікла, його врятував інженер Уідон Скотт, розтиснувши пащу бульдога. Потім він умовив Красеня Сміта продати йому пса. Так у Білого Ікла з'явився третій господар.

Білий Ікло знаходить нового господаря

Продовжимо стежити за сюжетною лінією, яку проводить Джек Лондон. «Білий Ікло» - короткий зміст - опускає всі подробиці нового життя Білого Ікла, але включає головні події.

Отже, озлоблений тяжкими випробуваннями, Білий Ікло незабаром прийшов до тями і продемонстрував Уїдону Скотту всю свою лють. Але новий господар відноситься до Білого Ікла з терпінням і пестощами, пробуджуючи в собаці почуття, які були в ньому практично вбиті безпросвітним і жорстоким життям.

Господар намагається спокутувати провину людей, які так нелюдяно ставилися до Білого Ікла. Одного разу, коли Скотту доводиться несподівано виїхати, собака настільки страждає без нього, що втрачає інтерес до життя. А коли господар повертається, Білий Ікло вперше показує йому все своє кохання, притулившись до нього головою. Одного разу Красень Сміт з'являється біля будинку містера Скотта, щоб потай викрасти собаку, але Білий Ікло зміг постояти за себе.

Однак настав час інженеру повертатися додому до Каліфорнії. Скотт не впевнений, що собака, що звикла до північних холодів, зможе нормально жити в незвичній спеці. Зрештою, Скотт вирішує залишити Ікла. Але пес зумів вибратися з дому, розбивши вікно, і прибіг до пароплава, що відходив. Господар відвозить собаку із собою.

Життя Білого Ікла у Каліфорнії

Життя Білого Ікла триває в Каліфорнії, рідному доміВидона Скотта. Тут життя пса змінюється повністю. Він зустрічає подругу, вівчарку на ім'я Коллі. Білий Ікло звикає до дітей Скотта і починає їх по-справжньому любити, вони теж у ньому душі не сподіваються. Але особливо йому подобається батько господаря – суддя Скотт. Білий Ікло стає улюбленцем і захисником усієї родини Уїдона.

Порятунок судді

Якось Білий Ікло навіть рятує суддю від неминучої смерті від рук колись засудженого ним жорстокого злочинця Джима Хілла. Пес загриз його, але сам серйозно постраждав. Хілл тричі вистрілив у собаку, зламав йому задню лапу та кілька ребер. Білий Ікло перебуває між життям та смертю, лікарі впевнені, що після таких поранень собака не виживе. Але вражаюча живучість і здоровий організм пса, який виріс у північній глушині, витягують його з обіймів смерті. Білий Ікло одужує.

Твір закінчується умиротвореною сценою, коли ослаблений після поранень пес, злегка похитуючись, виходить на галявину, залиту яскравим сонячним світлом. До нього підповзають маленькі цуценята, їх з Коллі потомство, і, пригрівшись на сонечку, він поринає у спогади свого життя.

Д. Лондон

Назва:Білий клик

Жанр:Повість

Тривалість:

Частина 1: 11хв 55сек

Частина 2: 11хв 49сек

Анотація:

Білий Ікло це роман американського письменника Джека Лондона (1876-1916) – і кличка волкодава – персонажа цього твору. Історія відбувається на Юконі, в Канаді, під час Золотої лихоманки і описує шлях Білого Ікла до приручення. Цей роман пов'язаний загальною темою з найвідомішим твором Лондона, Покликом дикої природи. У ньому розповідається про викрадене, домашньому псускориставшись своєю дикою натурою, щоб вижити і процвітати у дикій природі. Більшість Білого Ікла написана від імені головного персонажа — пса, що дозволяє Лондону досліджувати, як тварини бачать наш світ і як вони бачать людей. Білий Ікло досліджує жорстокий світдиких тварин і так само жорстокий світ людей. У книзі також розглядаються складні теми, такі як мораль та спокутування.

Д. Лондон - Білий ікол ч.1. Прослухати короткий зміст онлайн:

Д. Лондон - Білий ікол ч.2. Короткий аудіо зміст прослухати.

Джек Лондон (1876-1916) – чудовий американський письменник, громадський діяч, соціаліст. Досягнув величезної популярності як автор пригодницьких романів та оповідань. Мрійник і романтик, він оспівував красу природи, мужність людей, їхню спрагу та любов до життя. Повага до праці, сміливості та рішучості простежується у багатьох творах автора. Суворе життя золотошукачів у його творах овіяне романтичним ореолом.

Джек Лондон був другим зарубіжним письменником (після казкаря Х.К.Андерсена) з видавництва СРСР. Загальний тираж 956 видань налічує 77,153 мільйонів екземплярів.

Одним з найзнаменитіших творів Джека Лондона є "Білий Ікло". Це пригодницька повість про життя вовченя, яке приручили під час золотої лихоманки на Алясці наприкінці 19 століття. У повісті піднімається проблема ставлення людини до тварин, добра та зла.

Дитинство

Якось суворою голодною зимою в Північній глушині собака на прізвисько Кічі втік від свого господаря в ліс. Там вона потрапила у вовчу зграю, де знайшла собі пару. Незабаром у неї народжуються дитинчата. Однак вижити в такий холод і голод вдається не всім щенятам. У живих залишився лише один. Щоб прогодувати свою сім'ю, вовк полює. Зважившись на смертельну сутичку з риссю, яка напала на нього, вовк-батько гине. Цуценя залишається удвох із матір'ю. З короткого змісту "Білого Ікла" Джека Лондона читач усвідомлює: щеня спіткало найголовніший закон дикої природи: якщо не з'їж ти, то будеш з'їдений сам. Зміцнівши, щеня-вовченя часто полює разом з матір'ю.

Зустріч Білого Ікла з людиною

Короткий зміст "Білого Ікла" Джека Лондона оповідає про те, що якось по дорозі до струмка вовченя зустрічає незнайомих істот - індіанців. Від страху він не намагався втекти, а лише ліг на черево і почав чекати. Один із незнайомців наблизився до вовченя і простягнув до нього руку. Вовченя тут же вчепилося в неї зубами. Отримавши у відповідь від індіанця удар по голові, він заскулив від нестерпного болю та страху. Мати кидається на допомогу своєму дитинча, щоб захистити його. Раптом один із індіанців на ім'я Сірий Бобр дізнався в Кічі свого собаку, який втік від нього в ліс рік тому під час голоду. Він гукнув її. На превеликий подив вовченя, його горда і відважна мати, почувши свою прізвисько, починає повзти до господаря на череві. Вона теж впізнала свого господаря і готова знову служити йому, але вже не одна, а зі своїм дитинчам. Таким чином, вовченя разом зі своєю матір'ю потрапляє до індіанців. Сірий Бобр стає тепер і його господарем. Від нього вовченя отримує ім'я - Білий Ікло.

Неприйняття нового життя

Ознайомившись з коротким змістом "Білого Ікла" Джека Лондона, можна дізнатися, що вовченя не подобається його нове життя, До якої він звикає з великими труднощами. Це життя зовсім не схоже на його минуле життя у лісі. Йому постійно доводиться відбиватися від інших собак, які нападають на нього, беручи його за чужого. Білий Ікло змушений пристосовуватися до нових законів. Один із яких найголовніший: не можна кусати людину, а особливо кидатися на індіанських дітей та жінок. За це можуть покарати чи навіть вбити. Білий Ікло не може звикнути до свого нового товариства собак. Нескінченна ворожнеча з людьми та своїми побратимами не дає зародитись у ньому добрим почуттям, потребі у ласці. Він змушений бути найхитрішим, спритним, розумним, бігати найшвидше, битися зліший і найзапекліший за всіх. В іншому випадку він не зможе вціліти.

Як Білий Ікло став їздовим собакою

У короткому змісті твору "Білий ікло" йдеться про те, як одного разу, коли індіанці міняли стійбище, Білий Ікло вирішив втекти. Але залишившись один, він страшенно злякався і відчув себе самотнім. Білий Ікло повертається до індіанців і Сірий Бобр робить його їздовим собакою. З часом з'ясовується, що Білий Ікло найкраще справляється зі своєю роботою. Його роблять головним у упряжці. Побратими починають ненавидіти його ще більше, а Білий Ікло ще лютіше керує ними. З короткого змісту "Білого Ікла" Джека Лондона стає очевидним: Білий Ікло розуміє, що навколишній світдуже жорстокий, тому в нього немає із цього приводу жодних ілюзій. Він навчився пристосовуватися до нього. Найголовнішим законом для нього стає відданість людині, розуміння якої завершує процес перетворення вовченя на собаку. У нього ще залишається багато вовчого, але все ж таки це вже собака.

Білі люди

Одного разу індіанець Сірий Бобр збирається їхати у Форт Юкон торгувати хутром, мокасинами та рукавицями. У дорогу він бере Білого Ікла. Прибувши до Форт, Білий Ікло вперше зустрівся з білими людьми, які, порівняно з його господарем, видаються йому ще могутнішими. Якщо читати короткий зміст "Білого ікла" за розділами, можна дізнатися, що розваги у цих білих людей досить дивні та грубі. Одне з них – собачі бійки, за які господарі собак одержують гроші. Але Білий Ікло, який загартувався в бійках в індіанському стійбище, не має бійців, рівних собі за силою та спритністю. Усі місцеві собаки бояться його.

Тяжке життя з Красунчиком Смітом

Багато місцевих жителів, яких цікавили собачі бої, хотіли б мати такого собаку. Один з них - злісна і жалюгідна людина з поганим характером на прізвисько Красень Сміт. Він підпаює Сірого Бобра і обманом викуповує собаку. За допомогою найжорстокіших побоїв він пояснює Білому Ікло, хто тепер у нього господар. Білий Ікло відразу зненавидів цю мерзенну людину, проте він змушений підкоритися йому. Короткий зміст книги Джека Лондона "Білий ікол" розповідає, що Красень Сміт перетворює Білого Ікла на справжнього професійного бійцівського собаку і починає заробляти на ньому великі гроші. Збожеволілий від ненависті, зацькований, Білий Ікло користується єдиною можливістю проявити себе в бійці. Він стає незмінним переможцем, а Красавчику Сміту дістається весь прибуток з глядачів, які програли парі.

Страшна сутичка та новий господар

Якось на арену вийшов бульдог, і ця бійка з ним мало не стала для Білого Ікла останньою. Бульдог, що вчепився йому в груди, повис на ньому. Не розтискаючи щелеп, він перехоплюється зубами все вище і підбирається до горла. Розуміючи, що бій уже програний, божевільний від прикрості Красень Сміт починає бити і топтати ногами Білого Ікла. Але тут втручається Уідон Скотт, високий юнак - інженер, що приїхав з копалень. Він розтискає за допомогою револьвера бульдожа щелепи і звільняє від смертоносної хватки супротивника ослабленого Білого Ікла. Після цього він купує собаку у Красеня Сміта.

Озлоблений Білий Ікло

За досить короткий час Білий Ікло видужує. Спочатку, прийшовши до тями, пес не відчуває до свого нового господаря подяки та теплоти. Навпаки, він починає демонструвати йому свою лють та злість. Але Скотт надзвичайно тямущий і терплячий. Він приручає Білого Ікла пестощами, намагаючись пробудити в собаці всі ті почуття, які досі так і не змогли проявитися в ньому. Скот дуже шкодує пса і прагне винагородити його за все те, що тому довелося пережити.

Собача відданість

Короткий зміст "Білого ікла" демонструє, що на любов і добре до нього ставлення Білий Ікло відповідає любов'ю та нескінченною відданістю. Він дуже прив'язується до нового господаря. Тому, коли той був змушений поспіхом і несподівано виїхати, нещасний Білий Ікло дуже сумує і бажає померти. Коли Скотт повертається, собака вперше підходить до господаря і завмирає, притулившись до нього своєю головою.

Якось увечері біля будинку Скотта чується гарчання та чиїсь крики. Це Красень Сміт спробував відвести Білого Ікла, але потім дуже сильно пошкодував про це. Уідон Скотт повинен повертатися додому до Каліфорнії. Він розуміє, що спекотний каліфорнійський клімат може бути згубним для собаки. Тому він приймає рішення залишити Білого Ікла. Але з наближенням від'їзду собака хвилюється. Скотт мучиться сумнівами, але все ж таки залишає собаку. З короткого змісту "Білого ікла" за розділами читач дізнається, як Білий Ікло розбиває вікно і вибирається із закритого будинку. Він біжить до пароплавних сходин, і Скотт не може тепер його залишити і забирає із собою.

Життя у Каліфорнії

Приїхавши до Каліфорнії, Білий Ікло опиняється у нових умовах. Однак він швидко звикає до них. Білий Ікло стає своїм у сім'ї Скотта. Він зміг потоваришувати навіть з вівчаркою Коллі, яка спочатку докучала йому. Білий Ікло полюбив дітей Скотта. Йому симпатизує і батько Уїдона, місцевий суддя. Якось Білому Іклу доводиться рятувати суддю Скотта від помсти підступного зловмисника Джима Холла, засудженого ним. Білий Ікло загриз його, але той встиг усадити в собаку три кулі. Крім того, у пса виявилася зламаною задня лапа та кілька ребер. Лікарі вважають, що у Білого Ікла дні пораховані. Але короткий зміст книги "Білий ікол" розповідає, що, отримавши загартування в Північній Глуші, Білий Ікло одужує. Після тривалої хвороби та боротьби за життя Білий Ікло, хитаючись, виходить на галявину, залиту сонцем. До нього підповзають цуценята-дитинчата його та Коллі. Він щасливий і, лежачи на траві, дрімає на сонечку.

Прочитавши короткий зміст "Білого ікла" Д. Лондона, розумієш, що ця повість вчить любити тварин, піклуватися про них, не завдавати їм болю та страждань. Адже відгукнувшись на турботу, ласку і душевне тепло, навіть найдикіша люта тварина може навіки стати вірним і відданим другом.

* * *

Частина перша

Глава I
У гонитві за м'ясом

Темний хвойний ліс височив з обох боків скутого льодом водного шляху. Пролітий незадовго перед тим вітер зірвав з дерев білий сніговий покрив, і в сутінках вони стояли чорні і зловісні, ніби пригорнувшись один до одного. Нескінченна мовчанка огорнула землю. Це була пустеля – нежива, нерухома, і до того тут було холодно й самотньо, що навіть не відчувало смутку. У цьому пейзажі можна було помітити скоріше подобу сміху, але сміху, який страшніший за скорботу, сміх безрадісного, як посмішка сфінкса, холодного, як лід. То вічність, мудра і незаперечна, сміялася над суєтністю життя і марністю його зусиль. Це була пустеля – дика, безжальна північна пустеля.

І все ж у ньому було життя, насторожене і зухвале. Уздовж замерзлого водного шляху повільно рухалася зграя вовкоподібних собак. Їх скуйовджена вовна була вкрита інеєм. Дихання, що виходило з їхніх пащ, одразу ж замерзало в повітрі і, сідаючи у вигляді пари, утворювало на їх шерсті крижані кристали. На них була шкіряна упряж; такими ж постромками вони були запряжені в сани, що тяглися позаду. Нарти не мали полозів; вони були виготовлені з товстої березової кори і всією своєю поверхнею лежали на снігу. Передній кінець їх був трохи загнутий догори, що давало їм можливість підминати під себе верхній, м'якший шар снігу, що пінився попереду, мов гребінь хвилі. На нартах лежала міцно прив'язана вузька довга шухляда і лежали ще деякі речі: ковдра, сокира, кавник і сковорода, але перш за все впадала в очі довгаста шухляда, що займала більшу частину місця.

Попереду на широких канадських лижах крокував, пробиваючи собакам дорогу, людина. За нартами йшов другий, а на нартах у шухляді лежала третя людина, шлях якої був закінчений, людина, яку пустеля перемогла і вразила, назавжди позбавивши її можливості рухатися і боротися. Пустеля не терпить руху. Життя ображає її, тому що життя – це рух, а вічне прагнення пустелі – знищити рух. Вона заморожує воду, щоб зупинити її течію до моря; вона виганяє сік з дерев, доки вони не промерзнуть до найпотужнішого серця, але найлютіше й безжально тисне і переслідує пустелю людини, найзавзятіший прояв життя, вічний протест проти закону, який проголошує, що всякий рух незмінно призводить до спокою.

Попереду і позаду нарт, безстрашні й невгамовні, йшли ті двоє людей, які ще не померли. Вони були закутані у хутра та м'які дублені шкіри. Брови, щоки та губи в них були так густо вкриті інеєм, що осів на обличчя від їхнього морозного дихання, що їх риси майже неможливо було розрізнити. Це надавало їм вигляду якихось замаскованих привидів, які проводили в потойбічний світ ще один привид. Але під цими масками були люди, які хотіли проникнути в царство розпачу, глузування і безмовності, маленькі істоти, що прагнули грандіозних пригод, що боролися з могутністю країни, далекої, чужої і неживої, як безодні простору.

Вони йшли мовчки, зберігаючи подих для важкої роботи тіла. Тиша, що насунулася з усіх боків, тиснула на них своєю майже відчутною присутністю. Вона давила на їхній мозок подібно до того, як повітря силою багатьох атмосфер тисне на тіло водолаза, що спустився в глибину, давила всією вагою нескінченного простору, всім жахом невідворотного вироку. Тиша проникала в найглибші звивини мозку, вичавлюючи з нього, як сік з винограду, всі хибні пристрасті та захоплення, будь-яку схильність до самозвеличення; вона давила так, поки люди самі не починали вважати себе обмеженими і маленькими, нікчемними крупинками та мошками, що загубилися зі своєю жалюгідною мудрістю та короткозорим знанням у вічній грі сліпих стихійних сил.

Минула одна година, друга... Бліде світло короткого безсонячного дня майже померкло, коли в тихому повітрі раптом почувся слабкий віддалений крик. Він швидко посилювався, поки не досяг вищої напруги, протяжно пролунав, тремтячий і пронизливий, і знову повільно завмер удалині. Його можна було б прийняти за крик загиблої душі, якби не різко виражений відтінок тужливої ​​злості та болісного голоду. Чоловік, що йшов попереду, озирнувся, і очі його зустрілися з очима, що йшов ззаду. І, переглянувшись поверх вузької довгастої скриньки, вони кивнули один одному.

Другий крик із гостротою голки прорізав тишу. Обидві людини визначили напрямок звуку: він йшов звідкись ззаду, зі снігової рівнини, яку вони щойно залишили позаду. Третій відповідь крик почувся дещо лівіше за другий.

- Білле, вони йдуть за нами, - сказав чоловік, що йшов попереду.

- М'ясо стало рідкістю, - відповів товариш. - Ось уже кілька днів, як нам не траплявся слід зайця.

Після цього вони замовкли, продовжуючи чуйно прислухатися до криків, що лунали ззаду, то тут, то там.

З настанням темряви вони направили собак до групи ялин, що височіли на краю дороги, і зупинилися на нічліг. Труна, поставлена ​​біля багаття, служила їм одночасно лавою та столом. Собаки, збившись у купу біля далекого краю вогнища, гарчали і гризлися між собою, не виявляючи жодного прагнення поголубити в темряві.

— Мені здається, Генрі, що вони дуже старанно тиснуться до вогнища, — сказав Білл.

Генрі, що сидів навпочіпки біля вогнища і опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущавину, кивнув у відповідь. Він не промовив ні слова доти, доки не сів на труну і не взявся за їжу.

- Вони знають, де безпечніше, - відповів він, - і вважають за краще їсти самі, а не стати їжею для інших. Собаки розумні тварини.

Білл похитав головою:

- Ну не знаю…

Товариш здивовано подивився на нього.

- Уперше чую, що ти не визнаєш за ними розуму, Білле!

- Генрі, - відповів той, задумливо розжовуючи боби, - помітив ти, як вони виривали сьогодні один у одного шматки, коли я їх годував?

- Так, більше, ніж звичайно, - погодився Генрі.

- Скільки у нас собак, Генрі?

- Добре, Генрі... - Білл на хвилину зупинився як би для того, щоб надати своїм словам ще більше ваги. – Так, у нас шість собак, і я взяв із мішка шість рибин. Я дав кожній рибі і… Генрі, однієї риби мені не вистачило!

– Ти помилився у рахунку!

- У нас шість собак, - холоднокровно повторив Білл. - І я взяв шість рибин, але Одноухий залишився без риби. Я повернувся і взяв із мішка ще одну рибу.

- У нас лише шість собак, - пробурчав Генрі.

- Генрі, - вів далі Білл, - я не кажу, що це були собаки, але отримали по рибі семеро.

Генрі перестав їсти і через вогонь перерахував очима собак.

- Їх лише шість, - сказав він.

- Я бачив, як одна тікала по снігу, - наполегливо заявив Білл. – Їх було сім.

Генрі співчутливо глянув на нього.

- Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож закінчиться.

- Що ти хочеш цим сказати?

- Мені здається, ця ситуація починає діяти тобі на нерви і тобі мерехтять неіснуючі речі.

- Я сам подумав про це, - серйозно зауважив Білл, - і тому, коли вона втекла, я ретельно оглянув сніг і знайшов її сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було лише шість. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я тобі покажу їх?

Генрі нічого не відповів і продовжував мовчки жувати. Закінчивши їсти, він випив кави і, обтерши рота тильною стороною руки, сказав:

– Значить, ти думаєш…

Протяжний, зловісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.

Він замовк, прислухався і, вказуючи рукою убік, звідки долилося виття, закінчив:

– Що, це був один із них?

Білл кивнув головою.

- Дідька лисого! Я не можу уявити нічого іншого. Ти й сам бачив, як схвилювалися собаки.

Виття і виття у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність на божевільню. Звуки чулися з усіх боків, і собаки, в страху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почала тліти шерсть. Білл підкинув дров у багаття і запалив люльку.

- А мені все-таки здається, що ти трохи того... збрендів, - сказав Генрі.

– Генрі… – Він повільно затягнувся, перш ніж продовжувати. - Я думаю про те, наскільки він щасливіший за нас з тобою.

Він тицьнув великим пальцему ящик, на якому вони сиділи.

– Коли ми помремо, – продовжував він, – це буде щастям, якщо знайдеться достатньо каміння, щоб наші трупи не дісталися собакам.

- Але ж у нас немає ні друзів, ні грошей, ні багато іншого, що було в нього, - заперечив Генрі. – Навряд чи хтось із нас може розраховувати на пишні похорони.

- Не розумію я, Генрі, що могло змусити ось цього чоловіка, який у себе на батьківщині був лордом або чимось подібним до цього і ніколи не потребував ні їжі, ні крові, - що могло змусити його поткнутися в цей Богом забутий край. !

- Він міг би дожити до глибокої старості, якби залишився вдома, - погодився Генрі.

Білл відкрив рота, щоб заговорити, але передумав і спрямував очі в темряву, що тіснила їх з усіх боків. В ній не можна було розрізнити жодних обрисів, і тільки видно було пару очей, що блищали, як вугілля, що горіло. Генрі кивком голови вказав на другу пару очей, потім і на третю. Ці блискучі очі кільцями оперізували стоянку. Іноді якась пара рухалася і зникала, але з'являлася знову.

Занепокоєння у собак зростало, і, охоплені страхом, вони скучили раптом біля багаття, намагаючись заповзти під ноги людям. У сміттєзвалищі одна з собак впала біля краю вогню і жалібно завила від страху; у повітрі поширився запах обпаленої вовни. Шум і сум'яття змусили коло блискучих очей неспокійно засуватися і навіть відступити, але як тільки все заспокоїлося, кільце знову зімкнулося.

- Погана справа, брате, коли немає зарядів.

Білл витрусив трубку і почав допомагати товаришу влаштовувати ліжко з ковдр і хутряних шкур на ялинових гілках, які він розклав на снігу ще до вечері. Генрі пробурчав щось і почав розшнуровувати мокасини.

– Скільки в тебе лишилося патронів? - Запитав він.

- Три, - була відповідь. - Хотів би я, щоб їх було триста; вже я б показав їм, чорт забирай!

Білл сердито погрозив кулаком у бік блискучих очей і почав зміцнювати свої мокасини перед вогнем для просушки.

- Хоч би мороз цей здав, чи що, - продовжував Білл, - ось уже два тижні, як стоїть п'ятдесят градусів нижче за нуль. Ех, краще б не починати цієї подорожі, Генрі. Не подобаються мені наші справи. Швидше б усе скінчилося, щоб сидіти нам біля вогню у форті Мак-Геррі і грати в карти - ось чого я хотів би!

Генрі пробурчав щось і поліз під ковдру. Він уже засинав, коли його розбудив голос товариша.

- Скажи, Генрі, той, другий, що прийшов і отримав рибу, чому собаки не кинулися на нього?.. Ось що мене дивує!

- Чого це ти так занепокоївся, Білле? – була сонна відповідь. – Насамперед з тобою цього не бувало. Заткнися і дай мені заснути. Мабуть, у тебе в шлунку накопичилося багато кислот - ось ти нервуєш.

Люди спали, важко дихаючи, згорнувшись поряд під однією ковдрою. Вогонь багаття згасав, і кільце блискучих очей стулялося все тісніше і тісніше. Собаки в страху ближче притискалися один до одного, гнівно гарчачи, коли якась пара очей надто наближалася. Раз Білл прокинувся від гучного гавкоту. Він обережно виповз із-під ковдри, щоб не потурбувати сон товариша, і підкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорівся, кільце блискучих очей дещо розширилося. Погляд його випадково впав на собак, що скучили. Він протер очі і глянув уважніше. Потім знову заповз під ковдру.

– Генрі, – покликав він, – а Генрі!

Генрі забурчав спросоння:

– Ну що там ще?

- Нічого особливого, тільки їх знову сім. Я щойно порахував.

Генрі відповів на це повідомлення густим хропінням.

На ранок він прокинувся першим і розбудив Білла. Було вже шість годин, але світанок очікувався не раніше дев'ятої, і Генрі в темряві взявся за приготування сніданку. Білл у цей час згортав ковдри і готував нарти.

- Скажи, Генрі, - раптом спитав він, - скільки, ти кажеш, у нас було собак?

- Шість, - відповів Генрі.

– Неправда! - Переможно заявив Білл.

– А що, знову сім?

– Ні, п'ять. Однієї ні.

- Прокляття! - шаленно вигукнув Генрі і, залишивши куховарство, пішов рахувати собак.

- Ти маєш рацію, Білле, Бульбашка зникла.

- І, мабуть, він помчав стрілою, раз уже зважився втекти.

- Не думаю. Вони просто з'їли його. Тримаю парі, що він здорово верещав, коли вони запускали в нього зуби ... прокляті!

- Він завжди був дурним собакою, - зауважив Білл.

— Але не настільки, щоб покінчити життя самогубством, — заперечив Генрі. Він окинув допитливим поглядом собак, що залишилися, оцінюючи кожного з них.

- Упевнений, що ніхто з цих не зробив би такої дурниці.

- Цих палицею не відігнати від багаття, - зауважив Білл. - Але я завжди думав, що Пузир погано скінчить.

І це було всією епітафією над собакою, яка загинула в північній пустелі; але інші собаки і навіть люди задовольнялися більш короткою епітафією.

Глава II
Вовчиця

Поснідавши і склавши в нарти нескладне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до щирого вогнища і попрямували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу оголосило жалібне виття, з усіх боків лунали голоси, що перегукувались між собою в нічній темряві. Розмова замовк. Близько дев'ятої години почало світати. Опівдні південний край неба забарвився в рожевий колір, і на ньому чітко виступила лінія горизонту, відокремлюючи опуклою межею північний край від полуденного сонця. Але рожеве забарвлення скоро зникло. Сірий денний світ тримався до трьох годин, потім і він згас, поступившись місцем темної полярної ночі, що огорнула своїм покривом безмовну пустельну землю.

Морок згущувався; крики праворуч, ліворуч і ззаду долинали все виразніше, а іноді чулися так близько, що збентежили собак, що вибилися з сил, кидаючи їх на кілька секунд у паніку.

Після одного такого переполоху, коли Білл і Генрі вправили тварин у попереки, Білл сказав:

— Добре, якби вони знайшли десь дичину й дали б нам спокій.

- Так, вони жахливо діють на нерви, - озвався Генрі.

До наступної зупинки вони не промовили більше жодного слова.

Генрі стояв, нахилившись над казаном, у якому кипіли боби, і підкидав у нього шматочки льоду, як раптом до вух його долетів звук удару, вигук Білла і гострий злий крик болю, що пролунав із групи собак. Він здригнувся від несподіванки і випростався якраз вчасно, щоб побачити невиразні обриси звіра, що тікав снігом під покрив темряви. Потім він глянув на Білла, що стояв посеред собак з виразом чи то торжества, чи здивування. В одній руці він тримав товсту палицю, а в другій – шматок сушеної лососини.

- Він вихопив у мене півриби, - оголосив він, - але я встиг таки здорово обробити його. Ти чув, як він завищав?

- Хто ж це був? – спитав Генрі.

- Я не встиг розглянути. Але в нього були чорні ноги і паща, і вовна, і, мабуть, він був схожий на собаку.

- Мабуть, приручений вовк!

- Страшенно ручний, якщо він приходить щоразу під час годування, щоб отримати свою порцію риби.

Вночі, коли після вечері вони сиділи на довгастому ящику, пихкаючи своїми трубками, кільце світних точок зімкнулося ще тісніше.

- Хотів би я, щоб вони напали на череду лосів і забули про нас, - зауважив Білл.

Генрі якось недружньо забурчав, і протягом чверті години тривало мовчання. Він глянув на вогонь, а Білл дивився на блискучі очі, які блищали в темряві, якраз за межами світла, що падає від багаття.

- Хотілося б мені бути вже в Мак-Геррі, - знову почав він.

- Замовчи ти, будь ласка, зі своїми бажаннями і перестань каркати, - сердито буркнув Генрі. - Це все твоя печія. Прийми ложку соди, відразу настрій виправиться, і ти станеш приємнішим співрозмовником.

Вранці Генрі був збуджений жорстокою лайкою, що виходила з вуст Білла. Генрі підвівся на лікті, товариш його стояв біля розведеного вогнища з піднятими догори руками і перекошеним від злості обличчям.

– Гей! - Вигукнув Генрі, - що трапилося?

– Жаба зникла, – була відповідь.

- Не може бути!

– Кажу тобі, що вона зникла.

Генрі виліз з-під ковдри і попрямував до собак. Він ретельно перерахував їх і надіслав чергове прокляття темним силам пустелі, які позбавили їх ще одного собаки.

- Жаба була найсильнішою з усього цуга, - промовив нарешті Білл.

- І до того ж вона була не дурна, - додав Генрі.

Такою була друга епітафія за ці два дні.

Сніданок пройшов у похмурому мовчанні, а потім чотирьох собак, що залишилися, знову впрягли в нарти. Настав день нічим не відрізнявся від попереднього. Люди йшли мовчки серед окутого морозом моря. Тиша порушувалася тільки криками їхніх ворогів, що незримо йшли за ними. З настанням темряви до кінця дня вороги, за своїм звичаєм, стали наближатися, і крики їх стали чутнішими; собаки хвилювалися, здригалися і кілька разів у нападі панічного жаху плутали поромки, заражаючи своїм страхом і людей.

- Ось що вас утримає, дурні тварюки, - сказав того ж вечора Білл, самовдоволено оглядаючи свою роботу.

Генрі перервав куховарство, щоб подивитися, в чому справа. Його товариш не тільки зв'язав усіх собак, але зв'язав їх за індіанським способом палицями. Навколо шиї кожного собаки він прикріпив шкіряний ремінь, до якого прив'язав товсту палицю в чотири-п'ять футів довжини. Інший кінець палиці був укріплений за допомогою такого ж шкіряного ременя до вбитої в землю жердини. Собака не міг прогризти ремінь, прикріплений до найближчого до нього кінця палиці. Палиця ж не дозволяла їй дістатися ременя на іншому кінці.

Генрі схвально кивнув головою.

- Це єдиний спосіб утримати Одновуха, - сказав він. - Він може прокусити будь-яку шкіру, як бритвою переріже. А тепер ми знайдемо їх уранці цілими та на місці.

- Тримаю парі, що так воно і буде! - підтвердив Білл. - Якщо хоч одна пропаде, я відмовлюся від кави.

— Вони чудово розуміють, що в нас немає зарядів, — зауважив Генрі перед тим, як лягати спати, і вказав товаришу на блискуче кільце, що оточило їх. – Якби ми могли послати їм кілька пострілів, вони були б шанобливішими. З кожною ніччю вони підходять дедалі ближче. Відведи очі від багаття і подивися у темряву. Ось… Чи ти цього бачив?

Деякий час люди стежили за рухами неясних постатей поза багаттям. Вдивляючись уважно туди, де в темряві світилася пара очей, можна було іноді розрізнити контури звіра. Іноді вдалося навіть помітити, що вони пересуваються.

Якийсь шум серед собак привернув увагу мандрівників. Одновух видавав уривчасті жалібні звуки і тягнувся, наскільки дозволяла йому палиця, до темряви, час від часу роблячи шалені зусилля, щоб схопити ціпок зубами.

- Подивися, Білле, - прошепотів Генрі.

Прямо до вогнища м'якою ходою, що крадеться, наближався якийсь звір, схожий на собаку. У його рухах прозирали обережність і зухвалість; він уважно спостерігав за людьми, не упускаючи водночас із виду собак. Одновух потягся, наскільки дозволяла йому палиця, до непроханого гостя і тужливо завив.

- Цей йолоп Одновух начебто не дуже боїться, - тихо промовив Білл.

- Це вовчиця, - так само тихо промовив Генрі. – Тепер зрозуміло, чому зникли Пузир та Жаба. Вона є приманкою для своєї зграї. Вона заманює собаку, а потім решта зграї кидається на жертву і з'їдає її.

Вогонь затріщав. Головеня з гучним шипінням відкотилася вбік. При цьому звуку дивна тварина відскочила назад у темряву.

- Генрі, я думаю... - почав Білл.

- Що ти думаєш?

- Я думаю, що це той самий звір, якого я вхопив ціпком.

- У цьому немає жодного сумніву, - відповів Генрі.

- До речі, чи не знаходиш ти, - продовжував Білл, - що близьке знайомство цього звіра з багаттями і підозріло, і навіть якось аморально?

- Він, безперечно, знає більше, ніж потрібно знати вовку, що поважає себе, - погодився Генрі. - Вовк, який приходить вечорами годуватися з собаками, повинен мати великий життєвий досвід.

— У старого Віллена одного разу був собака, який втік до вовків, — вголос міркував Білл. - Я це добре знаю, бо я сам застрелив її серед зграї на оленячому пасовищі біля Літтль-Стака. Старий плакав, як дитина, і казав, що не бачив її три роки; весь цей час вона провела з вовками.

- По-моєму, ти потрапив у крапку, Білле. Цей вовк не що інше, як собака, і, напевно, не раз отримував рибу з людських рук.

- Тільки б не промахнутися, і цей вовк, а насправді собака, скоро перетвориться на мене просто на м'ясо, - заявив Білл. – Ми не можемо більше втрачати тварин.

- Але в тебе залишилося всього три заряди, - зауважив Генрі.

– Я почекаю та візьму вірний приціл! - Була відповідь.

Вранці Генрі розвів вогонь і приготував сніданок під хропіння свого товариша.

- Ти так солодко спав, - сказав йому Генрі, - що мені не вистачило духу будити тебе.

Білл сонно взявся за їжу. Помітивши, що чашка порожня, він потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко біля Генрі.

- Скажи-но, Генрі, - промовив він добродушно, - ти нічого не забув?

Генрі уважно подивився на всі боки і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.

- Ти не отримаєш кави, - сказав Генрі.

- Невже весь вийшов? - перелякано спитав Білл.

- Ти, може, дбаєш про моє травлення?

Фарба обурення залила обличчя Білла.

- У такому разі я вимагаю пояснення, - сказав він.

- Машистий зник, - відповів Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом повної покірності долі Білл повернув голову і, не встаючи з місця, почав рахувати собак.

- Як це сталося? - Запитав він впалим голосом.

Генрі знизав плечима:

- Не знаю. Хіба що Одноух перегриз йому ремінь. Сам він цього не міг.

- Окаянний пес! - Білл говорив тихо і серйозно, не виявляючи злості, що накипіла в ньому. – Не вдалося перегризти свій, то перегриз Машистому.

- Ну, всі муки Машистого тепер, принаймні, скінчилися; він, безперечно, вже переварився і скаче по пустелі в череві двадцяти вовків, - сказав Генрі, і це послужило епітафією третьому зниклому собаці ... - Хочеш кави, Білле?

Білл заперечливо похитав головою.

- Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.

Білл відсунув чашку:

- Будь я тричі проклятий, якщо вип'ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, і не питиму!

- А кава чудова, - спокушав товариша Генрі.

Але Білл був упертий і поснідав усухом'ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одноуха, який зіграв таку штуку.

- Сьогодні ввечері я прив'яжу їх на поважній відстані один від одного, - сказав Білл, коли вони знову рушили в дорогу.

Вони пройшли не більше ста кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився і підняв якусь річ, що потрапила йому під лижу. Було темно, так що він не міг розгледіти його, але він впізнав його навпомацки. Він кинув його назад так, що той ударився об нарти і, відскочивши, влучив Біллу під ноги.

- Можливо, це тобі стане в нагоді, - зауважив Генрі.

Білл здивовано скрикнув. Це була палиця, якою він прив'язав напередодні Машистого, – все, що від нього лишилося.

- Вони з'їли його разом зі шкірою, - заявив Білл, - навіть ремінь відгризли від палиці з обох боків. Вони страшенно голодні, Генрі, і приймуться за нас перш, ніж ми закінчимо шлях.

Генрі зухвало засміявся:

- Вовки, правда, ніколи ще так не полювали за мною, але я бачив у своєму житті чимало, проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше за зграї цих набридливих тварин, щоб покінчити з твоїм покірним слугою. Так, друже!

- Не знаю, не знаю, - похмуро пробурмотів Білл.

- Так дізнаєшся, коли ми дістанемося до Мак-Геррі.

- Я щось не дуже впевнений у цьому, - наполягав Білл.

- Тебе лихоманить, ось у чому справа, - рішуче зауважив Генрі. - Гарна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров'ям, як тільки ми прибудемо до МакГеррі.

Білл забурчав, висловлюючи свою незгоду з цим діагнозом, і замовк.

День був такий самий, як і всі інші. Світло здалося близько дев'ятої години. Опівдні обрій осяяв невидимим сонцем, а потім на землю насунувся холодний сірі сутінки, які мали за три години змінитися вночі.

Як тільки сонце, зробивши невдалу спробу піднятися над горизонтом, остаточно зникло за межею землі, Білл витяг з рушниці й сказав:

- Ти, Генрі, йди прямо, а я подивлюся, що робиться навколо.

- Ти б краще не відходив від нарт, - заперечив його супутник, - у тебе лише три заряди, а невідомо, що ще може статися.

– Хто ж це тепер каркає? - хитро зауважив Білл.

Генрі нічого не відповів і пішов уперед один, кидаючи тривожні погляди в сіру далечінь, де зник його товариш. За годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Білл наздогнав їх на повороті.

- Вони розсипалися широким кільцем і не втрачають нашого сліду, полюючи в той же час дичину. Ці тварюки, бачиш, впевнені, що доберуться до нас, але розуміють, що їм доведеться ще почекати, і поки що намагаються не прогаяти нічого їстівного.

- Ти хочеш сказати, що вони уявляють, ніби дістануться нас, - поправив Генрі.

Але Білл не удостоїв увагою його заперечення.

- Я бачив деяких з них, - продовжував він, - вони добряче охляли. Мабуть, кілька тижнів нічого не їли, окрім Пузиря, Жаби та Машистого, а цим такої юрби не наситиш. Вони настільки худі, що ребра так і вилазять назовні, а животи підтягнуті під самі спини. Вони на все здатні, кажу тобі, того й диви розлютуються, а тоді побачиш, що буде.

Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за нарт, видав слабкий застережливий свист. Білл обернувся і спокійно зупинив собак. Слідом за ними, виринувши з-за останнього повороту стежки, прокладеної нартами, нітрохи не ховаючись, біг якийсь неясний пухнастий звір. Морда його була опущена до землі, і він рухався вперед дивною, надзвичайно легкою, ковзною ходою. Коли вони зупинялися, зупинявся і він, підводячи при цьому голову і пильно дивлячись на них; і щоразу, як він уловлював людський запах, ніздрі його здригалися.

- Це вовчиця, - сказав Білл.

Собаки вляглися на снігу, і Білл, пройшовши повз них, підійшов до товариша, щоб краще розглянути дивного звіра, який переслідував мандрівників протягом кількох днів і позбавив їх уже половини упряжки.

Обнюхавши повітря, звір зробив кілька кроків уперед. Він повторив цей маневр багато разів, поки не опинився за сто кроків від нарт. Тут він зупинився біля групи сосен і, піднявши голову, почав зором і нюхом вивчати людей, що стояли перед ним. Він дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в цьому погляді не було собачої відданості. Ця розумність була породженням голоду, така ж жорстока, як його ікла, така ж безжальна, як найлютіший мороз.

Для вовка він був дуже великий; його обтягнутий скелет вказував на те, що він належить до найбільших представників своєї породи.

- Зростаю в ньому не менше двох з половиною футів, якщо рахувати від плечей, - міркував Генрі, - а в довжину, мабуть, майже п'ять футів.

Звір, однак, не був кольором кориці. І шкіра в нього була справжня вовча. Основний тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відливом, який то з'являвся, то знову зникав. Здавалося, тут замішано щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому з'являлися штрихи і відблиски якогось непереданого словами червонувато-рудого тону.

- Він схожий на великого кудлатого упряжного собаку, - сказав Білл. – І я анітрохи не здивуюсь, якщо він завиляє зараз хвостом.

- Гей, ти, кудлатий, - вигукнув він. - Іди сюди! Як тебе звати?

- Він зовсім не боїться тебе, - засміявся Генрі.

Білл загрозливо замахнувся і голосно закричав, але звір не виявив жодного страху. Вони помітили лише, що він ніби пожвавішав. Він, як і раніше, не спускав з людей свого жорстокого розумного погляду. Це було м'ясо, він був голодний, і якби не страх перед людиною, він із задоволенням з'їв би їх.

- Послухай, Генрі, - сказав Білл, несвідомо знижуючи голос до шепоту. – У нас три заряди. Але тут справа вірна. Промахнутися немислимо. Він уже зманив у нас трьох собак. Час припинити це. Що ти скажеш?

Генрі ствердно кивнув головою. Білл обережно витяг рушницю з-під покришки нарт. Але не встиг він прикласти його до плеча, як вовчиця в ту ж мить кинулася вбік від стежки і зникла в гущавині дерев.

Чоловіки переглянулись. Генрі протяжно і багатозначно свиснув.

– І як це я не здогадався! - вигукнув Білл, кладучи рушницю назад на місце. – Адже зрозуміло, що вовк, який знає, як треба бути за своєю порцією під час годування собак, має бути також знайомий і з вогнепальною зброєю. Кажу тобі, Генрі, що ця тварюка - винуватець усіх наших нещасть. Якби не вона, у нас зараз було б шість собак замість трьох. Хочеш не хочеш, Генрі, а я вирушу за нею. Вона дуже хитра, щоб її можна було вбити на відкритому місці. Але я вистежу її та вб'ю з-за куща; це так само вірно, як те, що мене звуть Біллом.

— Для цього тобі не треба йти дуже далеко, — сказав його товариш. – Якщо вся ця зграя нападе на тебе, то твої три заряди будуть однаково, що три відра води в пеклі. Ці звірі страшенно голодні, і якщо вони кинуться на тебе, Білле, заспівана твоя пісенька!

Вони рано зупинилися цього дня для ночівлі. Три собаки не могли тягнути нарти так само і з тією ж швидкістю, як шестеро тварин, і вони виявляли явні ознаки перевтоми. Мандрівники вляглися рано, і Білл попередньо прив'язав собак таким чином, щоб вони не могли перегризти ременів один у одного.

Але вовки ставали все сміливішими і не раз будили цієї ночі обох чоловіків. Вони підходили так близько, що собаки шаленіли від страху, і людям доводилося постійно підкидати у вогонь дров, щоб утримувати цих заповзятливих мародерів на шанобливій відстані.

- Я чув розповіді моряків про те, як акули переслідують кораблі, - зауважив Білл, забираючись під ковдру після того, як багаття знову яскраво запалало. – Ці вовки – сухопутні акули. Вони знають свою справу краще, ніж ми, і повір мені, не для маціону йдуть за нами по п'ятах. Вони дістануться нас, Генрі. Їй, доберуться.

- Тебе, дурню, вони вже наполовину з'їли, - різко заперечив Генрі. – Коли людина починає говорити про свою загибель, значить, вона вже наполовину загинула. Ось і виходить, що ти майже з'їдений, раз ти так упевнений, що це станеться.

- Що ж, вони справлялися і з більш сильними людьми- чим ми з тобою, - відповів Білл.

"Білий клик"(англ. White Fang) - пригодницька повість Джека Лондона, головним героєм якої є напівсобака-напіввовк на прізвисько Білий Ікло. Вперше твір опубліковано у кількох номерах журналу The Outing Magazineз травня до жовтня 1906 року.

Книга розповідає про долю прирученого вовка під час золотої лихоманки на Алясці наприкінці ХІХ століття. При цьому досить велика частина твору показана очима тварин і, зокрема, самого Білого Ікла. У повісті описується різна поведінка та ставлення людей до тварин.

Сюжет

Батько Білого Ікла був вовком, а мати, Кічі, – наполовину вовчиця, наполовину собака. Він народився у Північній Глуші і вижив єдиний із усього виводку. На Півночі часто доводиться голодувати, це занапастило його сестер і братів. Батько, одноокий вовк, незабаром гине в нерівній сутичці з риссю. Вовченя і мати залишаються удвох. Світ сповнений несподіванок, і одного разу дорогою до струмка вовченя натикається на незнайомих йому істот - людей. Виявляється, у його матері був господар – брат індіанця Сірого Бобра. Він знову стає господарем Кічі. Йому ж тепер належить і вовченя, якому він дає ім'я - Білий Ікло.

Білому Іклу важко звикати до нового життя в стійбищі індіанців: він безперервно змушений відбивати атаки собак, йому доводиться суворо дотримуватися законів людей, яких він вважає богами, часто жорстокими, іноді справедливими. Викликаючи у своїх побратимів і людей лише одну ненависть і вічно ворогуючи з усіма, Білий Ікло розвивається швидко, але односторонньо.

Під час зміни місця стійбища Білий Ікло тікає, але, опинившись один, відчуває страх і самотність. Гонений ними, він шукає індіанців. Білий Ікло стає їздовим собакою. Через деякий час його ставлять на чолі упряжки, що ще більше посилює ненависть до нього його побратимів, якими він править зі лютою непохитністю. Старанна робота в упряжці зміцнює сили Білого Ікла, і його розумовий розвиток завершується. Відданість людині стає для нього законом, і з вовченя, що народилося на волі, виходить собака, в якій багато вовчого.

Якось, підпоївши Сірого Бобра, Красень Сміт купує в нього Білого Ікла і найжорстокішими побоями змушує того зрозуміти, хто його новий господар. Білий Ікло ненавидить цього божевільного бога, але змушений коритися йому. Красень Сміт робить з Білого Ікла справжнього професійного бійця і влаштовує собачі бої. Але бійка з бульдогом мало не стає для Білого Ікла фатальної. Бачачи, що бій програний, Красень Сміт побиває Білого Ікла. Собаку рятує приїжджий інженер із копалень Уїдон Скотт. Розтиснувши за допомогою револьверного стовбура щелепи бульдога, він звільняє Білого Ікла від смертельної хватки супротивника і викуповує собаку у Красеня Сміта.

Білий Ікло незабаром приходить до тями і виявляє новому господареві свою злість і лють. Але у Скотта вистачає терпіння приручити собаку пестощами. Це пробуджує в Білому Іклі почуття, що дрімали. У Каліфорнії Білому Іклу доводиться звикати до нових умов. Вівчарка Коллі, яка довго докучала псові, стає його подругою, як і діти Скотта. Суддю Скотта Білому Іклу вдається вберегти від помсти одного із засуджених ним, відпетого злочинця Джима Холла. Білий Ікло загриз Холла, але той всадив у пса три кулі, в сутичці у пса виявилася зламана задня лапа і кілька ребер. Після довгого одужання з Білого Ікла знімають усі пов'язки, і він, похитуючись, виходить на сонячний лужок і бачить Коллі з цуценятами.

Художні особливості

Як матеріальне оточення героїв книги виступають природні пейзажіі простори північних земель, нескінченні дороги, вовчі зграї, прибережні селища і т. д. При цьому закони природи у автора суворі, але справедливі, і біда приходить саме тоді, коли людина відступає від цих законів. Джек Лондон докладно описує психологію, мотиви поведінки та вчинки Білого Ікла. Письменник показує, як добре ставлення і ласка по відношенню до живої істоти вчить його платити за любов любов'ю, а коли буде потрібно, навіть життям. Для Білого Ікла любов була дорожчою за життя.

Екранізація

Роман був багато разів екранізований.

• 1946 - Білий Ікло, одна з перших кіноадаптацій виробництва СРСР режисера Олександра Згуріді (його дебютна режисерська робота). Головні ролі виконали